Історія Ярослава Кувіли, який лікує, рятує та надихає
У часи, коли велика війна нищить Україну, історії людей, які поєднують мужність на фронті з відданістю своїй професії, надихають і дають надію. Сьогодні розмовляємо з Ярославом Кувілою – студентом 5 курсу стоматологічного факультету, бойовим медиком і патріотом, чия життєва стежка пролягла від мальовничого Кам’янця-Подільського через фронтові окопи до операційних залів майбутнього. Його шлях – це приклад того, як можна поєднати навчання, любов до Батьківщини та прагнення допомагати людям, навіть у найскладніших умовах. Від перших кроків у медицині до евакуації поранених під обстрілами, від студентських аудиторій до сімейного щастя – Ярослав ділиться своєю історією, яка змушує вірити у світле майбутнє України. Тож давайте поринемо в цю розмову, сповнену щирості, сили та надії.
– Ярославе, ваш шлях до медицини почався в Кам’янці-Подільському. Що надихнуло вас обрати цю професію?
– Медицина завжди була частиною мого життя. Мій батько – стоматолог. Я ще змалку бачив, як він допомагає людям, як повертає їм усмішки. Після школи я вступив до Кам’янець-Подільського медичного училища на спеціальність «Лікувальна справа», де здобув фах фельдшера. Але відчував, що хочу більшого – хотів стати лікарем, як тато. Спочатку вступив до Чернівецького медичного університету, але за два роки зрозумів, що моє покликання – стоматологія. Це було не просто рішення, а внутрішнє переконання, що можу зробити щось важливе для людей.
– Чому обрали саме Тернопільський національний медичний університет?
– Після певних труднощів у Чернівцях я вирішив перевестися. Мав ще дійсний сертифікат ЗНО, тож почав шукати виш, який би відповідав моїм амбіціям. Читав відгуки, вивчав рейтинги й Тернопільський національний медичний університет ім. Івана Горбачевського постійно згадувався як заклад з потужною освітою та сучасним оснащенням. І знаєте, жодного разу не пошкодував про цей вибір. ТНМУ не лише дав мені знання, а й подарував щось значно цінніше – мою дружину Дарію, з якою ми разом будуємо майбутнє.
– Ви згадали про війну, яка змінила ваше життя. 24 лютого 2022 року ви одразу пішли до військкомату. Що вами рухало тоді?
– У день, коли почалося повномасштабне вторгнення, я був у Тернополі, навчався на другому курсі. Мені було 23 роки, я зрозумів, що не можу залишатися осторонь. Повернувся додому в Кам’янець-Подільський та одразу пішов до військкомату. Батьки мене переконали вступити до місцевої тероборони. Спочатку ми залишалися в місті, але згодом нашу частину відправили в Полтавську область, а потім – на Сумський напрямок. Почав службу, як бойовий медик взводу, але згодом став головним медиком роти, а потім – санінструктором на медичних евакуаціях. Ця робота була найближчою до моєї спеціальності фельдшера: ми витягували поранених з передової, надавали першу допомогу. Це було складно, але я відчував, що роблю щось справді важливе.
– Як поєднували службу з навчанням?
– Це було непросто. Перший рік у ТНМУ ми навчалися дистанційно через пандемію, а потім почалася війна. Викладачі та ректорат пішли мені назустріч, склавши індивідуальний план навчання. Особливо хочу подякувати декану стоматологічного факультету Світ-лані Іванівні Бойцанюк. Вона не лише підтримувала мене як студента, а й допомагала нашій медичній службі. Волонтерський фонд університету передавав нам турнікети, ліки, навіть тепловізор. Завдяки цій підтримці я зміг скласти іспит «Крок», хоча спочатку пропустив його через службу. Перескладання було справжнім випробуванням, але завдяки підтримці викладачів вишу я впорався.
– Ви згадали про Світлану Іванівну та підтримку університету. Як ця допомога вплинула на вашу службу?
– Без цієї підтримки наша медична служба не була б такою ефективною. Уявіть: ти на передовій, де бракує найнеобхіднішого, а тобі привозять турнікети, медикаменти, обладнання. Це рятувало життя. Світлана Іванівна завжди тримала зі мною зв’язок, цікавилася, як я і навіть нагадувала про іспити (сміється). Її віра в мене допомогла не лише вистояти на фронті, а й не кинути навчання. Це той випадок, коли відчуваєш, що ти не сам.
– Ваші слова дуже зворушливі. Перейдімо до особистого: ви згадали про свою дружину Дарію. Як познайомилися?
– Це одна з тих історій, які згадую з усмішкою. Ми познайомилися на другому курсі, коли нарешті вийшли на очне навчання після року «дистанційки». Наша група вирішила відсвяткувати цю довгоочікувану зустріч у ресторані. Дарія там підпрацьовувала офіціанткою, хоча сама була студенткою ТНМУ, але медичного факультету. Вона товаришувала з моїми одногрупниками, отак і познайомилися. Пригадую, як побачив її – вродливу, усміхнену, відкриту – і подумав: «От би мати таку дружину». Після того вечора ми певний час не спілкувалися, але війна нас знову звела. Дарія сама з Іванкова, що на Київщині, її рідні пережили окупацію. Вона написала мені, коли дізналася, що я в теробороні. Ми почали листуватися, з того моменту вже не уявляли життя одне без одного.
– Це дуже романтична історія. Як наважилися одружитися під час війни?
– Улітку 2023 року, коли я був на Куп’янському напрямку, мав коротку відпустку. Той період був дуже важким – великі штурми, поранені, втрати. Зрозумів, що не хочу гаяти часу. Я розписався з Дарією в Тернополі. Ми влаштували невеличке весілля для рідних і близьких. Мої батьки прийняли її як рідну доньку. Знаєте, іноді мені здається, що я в них зять, а вона – їхня справжня донька (сміється). Війна навчила мене цінувати кожну мить, тішуся, що ми з Дарією разом.
– Дарія також майбутній лікар. Які в неї плани?
– Вона навчається на медичному факультеті й вагається між анестезіологією та терапією. Впевнений, що Дарія досягне успіху в будь-якій спеціальності, бо вона надзвичайно цілеспрямована. Завжди її підтримую, а вона мене. Разом мріємо про майбутнє, де зможемо працювати пліч-о-пліч і допомагати людям.
– Ви пережили багато випробувань на фронті. Який момент був найскладнішим?
– Найважче було, коли дізнався про загибель побратима. Це сталося, коли я був у відпустці. У новинах не показували, що насправді відбувалося на фронті, а там було справжнє пекло. Повернувшись, я одразу поїхав на евакуацію дев’ятьох поранених з Куп’янська до Шевченкового. Кожен день був сповнений напруги – ти бачиш біль, страх, але мусиш залишатися зібраним. Згодом наш батальйон вивели на ротацію й ми повернулися у Сумську область. Там я не лише надавав медичну допомогу, а й проводив лекції з домедичної підготовки, навчав хлопців, як допомагати собі та іншим. Це було важливо, бо багато хто мав посттравматичні розлади, контузії.
– Ви згадали про лекції. Як ваш досвід фельдшера допоміг на фронті?
– Моя освіта фельдшера стала в нагоді на всі сто відсотків. Робота санінструктора на евакуаціях – це швидке реагування, оцінка стану, надання першої допомоги. На Сумському, а потім на Куп’янському напрямках я бачив усе: від легких поранень до критичних станів. Мусиш бути не лише медиком, а й психологом, бо поранений часто в паніці, і твоя спокійна впевненість може врятувати йому життя. Я намагався передати ці знання побратимам, щоб вони могли діяти в екстремальних умовах.
– Ви звільнилися з армії та повернулися до навчання. Як це – адаптуватися до мирного життя?
– Повернення було складним. Після фронту важко перемикнутися на звичайне життя. Постійно думаєш про тих, хто залишився там, про побратимів, які загинули. Але навчання стало моїм якорем. Я нещодавно склав «Крок» і закінчив п’ятий курс. Зараз на фінішній прямій до інтернатури. Університет, викладачі, моя сім’я – всі вони допомогли мені повернутися до нормального ритму. І, звісно, Дарія – вона моє найбільше натхнення.
– Які ваші плани на майбутнє?
– Головне – закінчити інтернатуру та стати хорошим стоматологом. Ми з Дарією мріємо переїхати до Ірпеня, нам дуже подобається це місто. Прагнемо будувати сімейне життя, розвивати свою кар’єру, допомагати людям. Але найголовніше – щоб настала Перемога. Хочемо жити в мирній Україні, відновлювати її, робити кращою. Війна навчила нас цінувати кожну мить і не відкладати мрії.
– Як проводите вільний час? Чи маєте якесь захоплення?
– Після повернення з фронту вільного часу майже немає. Все поглинає навчання. Але вечори ми з Дарією проводимо разом: дивимося фільми, гуляємо, насолоджуємося спокійними моментами. Ми не любимо гучних вечірок, нам до душі тихий затишок. Знаючи, що відбувається на передовій, важко думати про розваги. Єдине бажання – щоб усі наші військові повернулися живими й війна закінчилася.
– Ваша історія надихає. Що сказали б молодим людям, які вагаються, чи йти в медицину, а чи на фронт?
– Я б сказав: слухайте власне серце. Якщо відчуваєте, що можете допомогти (чи то як медик, чи як воїн) – дійте. Медицина – це не лише професія, це спосіб життя, де ти щодня змінюєш чиєсь життя на краще. А щодо фронту – кожен з нас має свою роль у цій боротьбі. Головне – не стояти осторонь. Україна потребує кожного з нас.
– Дякуємо, Ярославе, за вашу щирість і силу. Ви – приклад для багатьох. Бажаємо вам і Дарії міцного здоров’я, щастя та швидкої Перемоги!
– Дякую за розмову. Вірю, що з такою підтримкою ми обов’язково переможемо.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО